Історія Павлоградського міськрайонного суду

Після Жовтневого збройного повстання, що проголосило владу Рад, судова система Російської Імперії, яка діяла до 1917 року, що повністю втратила до цього часу свою дієздатність, була зламана.

У березні 1918 р. було здійснено спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося в підготовці утопічного проекту Закону “Про організацію судів Республіки на землях”.

Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спиратися на радянське законодавство в наслідок його незадовільного стану. Навіть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця.

10 січня 1918 p. вже була оприлюднена постанова Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. “Про введення Народного суду”.

Другим особливо важливим правовим актом цього періоду був декрет Ради Народних Комісарів УРСР від 14 лютого 1919 р. «Про суд», яким ліквідовувались «буржуазно-поміщицькі» суди (генеральний суд, судові палати, окружні суди, з’їзди мирових суддів, мирові суди, суди військові, морські, волосні, комерційні) та всі установи і організації, що були при них, і затверджувалося тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, за яким в Україні, як і в РФСР, створено дві самостійні судові системи: 1 – народні суди і ради народних суддів; 2 – революційні трибунали. Положенням було встановлено, що народні суди діють у складі одного постійного судді і двох народних засідателів, обираються міськими Радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а у волостях – виконавчими комітетами Рад депутатів. До підсудності народних судів належали всі кримінальні і цивільні справи, за винятком підсудних революційному трибуналу. Цим положенням в Україні було організовано єдиний народний суд (не менш, як один на район). Впроваджувався також касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів.

За тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року були ліквідовані повітові і міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів в кожному місті і повіті і район його дії визначались в містах – міськими радами, а в повітах – повітовими виконкомами рад. Як касаційна інстанція в кожному повіті були створені Ради (з’їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту. У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників.

Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. – 3 членів трибуналу.

В процесі подальшого судового будівництва Рада Народних Комісарів УРСР 26 жовтня 1920 року прийняла нове Положення про народний суд, за яким народні судді мусили мати обов’язки до стажу роботи, теоретичну або практичну підготовку. Запроваджувався також новий порядок, за яким судді, обрані Радами на місцях, затверджувались і могли бути достроково відкликані губвиконкомами.

Основою судової реформи стала постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) від 16 грудня 1922р., якою було затверджено Положення про судоустрій УРСР щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити те, що вона не охоплювала весь об’єм справ, пов’язаних із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо “ворогів народу”. Було створене Державне політичне управління, яке користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані “трійки”, коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, що в той час кваліфікувалися як державні злочини. Таким чином, проводячи аналіз радянської судової системи тих часів, слід відмітити, що її ефективність по захисту прав і законних інтересів громадян була дуже низькою, тому що суд в основному діяв в інтересах тоталітарної держави.
         Разом з тим судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 р., коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було утворено єдину триланкову систему судових установ:

 1) народний суд:

- у складі постійного народного судді;

- у складі постійного народного судді й двох народний засідателів;

2) губернський суд;

3) Верховний Суд УРСР, на який було покладено розгляд найскладніших справ. Він також був касаційною інстанцією для губернських (згодом – обласних) судів, здійснював судовий нагляд i управління.

24 жовтня 1924 р. ВЦВК СРСР було затверджено “Основи судоустрою Союзу i союзних республік.

Слід відмітити, що в Конституції України 1937 року в розділі ІХ “Суд і прокуратура”, зокрема в ст. 102 було закріплено первинними судовими ланками народні суди.

25 вересня 1948 року було затверджене Положення про вибори народних суддів, у яке згодом двічі вносилися зміни. Відповідно до Положення народні судді обиралися громадянами строком на три роки на основі загального, прямого, рівного виборчого права при таємному голосуванні.

    Судова система i надалі зазнавала істотних змін, що відбивалося й на статусі народних судів. Істотно зросла їх роль після ліквідації у 1953 р. таких знарядь масових репресій, як трибунали військ МВС, а потім – i адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя (“особлива нарада” при МВС СРСР i такі установи на місцях).
В 1958 році було прийнято “Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР”.

         До 1960 року згідно положення про вибори народних  суддів -  народні судді обиралися громадянами строком на три роки на основі загального прямого, рівного виборчого права таємним голосуванням.

         Судді обов’язково  буди членами Комуністичної  партії та членами профспілок.

    30 червня 1960 року був прийнятий Закон “Про судоустрій Української РСР”,  яким були розширені повноваження народних судів.

         20 квітня 1978 року була прийняв та нова Конституція УРСР. В ст. 150 Конституції УРСР говорилося, що всі суди формуються на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обираються громадянами району (міста) на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п'ять років. Народні засідателі районних (міських) народних судів обираються на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням строком на два з половиною року.

Судді й народні засідателі відповідальні перед виборцями або їхніми органами, що обрали, звітують перед ними й можуть бути ними відкликані у встановленому законом порядку.

Народний суд у СРСР був основною ланкою радянської судової системи. Таке положення народного суду було зв'язано, насамперед, з його широкою компетенцією по здійсненню правосуддя: він розглядав як суд першої інстанції майже всі кримінальні справи, крім справ про навмисні вбивства при обтяжуючих обставинах, розкраданнях державного й громадського майна в особливо великих розмірах, державних злочинах і деякі інші, віднесеним законом до ведення інших судів; всі цивільні справи, підвідомчі судовим органам; справи про адміністративні правопорушення, за які судом застосовуються заходи адміністративного впливу.

Положення народного суду було обумовлено й характером його взаємин із суспільством, що визначався самим поняттям "народний". Основною формою участі громадян у судовій діяльності "народного" суду було включення до складу суду народних засідателів.

Районний (міський) народний суд, що розглядав в 70-х рр. більше 90 % всіх цивільних і кримінальних справ, частіше інших судів відновлював порушене право, примушував до виконання невиконані обов'язки і був безпосередньо пов'язаний з потребами населення. Цим і пояснюється його особливе місце в системі судових органів УРСР.  

         У 1981 р. було ухвалено новий Закон “Про судоустрій Української РСР”, яким Верховний Суд було наділено правом законодавчої ініціативи.
Зрозуміло, діяльність судової системи в цілому i Верховного Суду України, зокрема, в ті часи була далекою від ідеальної, бо була породженням тоталітарної системи i діяла за правилами Радянського Союзу.
Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу і на території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.

“Початок процесу створення в Україні дійсно незалежного суду було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України з проголошенням у ній розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову”.
Першим таким кроком направленим на побудову судової влади в УРСР явилася зміна порядку обрання суддів народних судів.
Роками відпрацьовані компартійним апаратом вибори суддів населенням у відповідності до адміністративно-територіального поділу вже не могли створювати видимість “радянської демократії”.

Враховуючи політичну ситуацію в кінці 1989 року та на початку 1990 року під тиском демократично налаштованих національних сил політичне керівництво розуміло, що продовження такого порядку обрання суддів в радянському суспільстві могло привести до того, що держава взагалі залишилася б без суддівського корпусу.

         Вбачаючи в суддях лише представників каральних органів, а не захисників прав та свобод громадян населення на перших же неконтрольованих компартійним апаратом виборах не проголосувало за кандидатів у судді запропонованих тодішнім керівництвом. Інших реальних альтернативних кандидатур на суддівські посади не було і не тільки тому, що їх не пропускав компартійний апарат, але і в зв’язку з обмаллю висококваліфікованих юристів в Україні.

В 1990 році обрання суддів було віднесено до компетенції обласних рад та Верховної Ради України.

         Однак, такий порядок наштовхнувся на не прогнозовані перешкоди, особливо в західних регіонах України, де в основному депутатами обласних рад обиралися представники національно-демократичних сил, серед яких було багато тих, які були репресовані радянською судовою системою.

         Другим важливим кроком направленим на незалежність судової системи були зміни внесенні до Конституції України Законами УРСР від 24 жовтня 1990 року та 19 червня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української УРСР” у відповідності до яких судді не могли бути депутатами, а також членами політичних партій та рухів. Тобто, були зроблені перші кроки до розмежування функцій судової, законодавчої та виконавчої влади в Україні.

З 1925 року м. Павлоград – окружний центр, з 1926 року – районний. З 1939 року Павлоград – окрема адміністративна одиниця, місто обласного підпорядкування.

В архіві суду збереглися матеріали діяльності суду починаючи з 15 червня 1944 року.

Оскільки відсутні архівні дані щодо створення Павлоградського суду  датою його заснування можна вважати 15 червня 1944 року  (згідно архівних рішень, які збереглися на сьогоднішній день). Цю дату можна вважати початком роботи Павлоградського суду.

В цей період суд працював у такому складі суддів: Дробишева, Міхно, Кравченко, Красноянська, Гладка.

З 1947 р. і до самої  смерті міським суддею був Шабельник Микола Михайлович (1902-1973 р. р.). Велика ерудиція,  постійна робота над собою були необхідністю його життя. Судив за законом та сумлінням. І тим заслужив повагу до себе,  бо прагнув виховувати, виправляти чужі долі.

Ще за життя, 25 жовтня 1967 року рішенням міського комітету партії та міськвиконкому Микола Михайлович Шабельник удостоєний звання «Почесний громадянин м. Павлограда».

В 70-ті роки ХХ сторіччя народним судом м. Павлограда керувала голова суду Левченко Лідія Іванівна. Разом з нею працювали ще двоє народних суддів: Христенко та Рудницький.

В 1979 році головою суду став Шимко Федір Іванович. На цей час правосуддя справляли ще три народні судді: Мартюшев Вячеслав Антонович, Щербина Олександр Дмитрович, Литвиненко Валентина Миколаївна.

Народний суд м. Павлограда був розташований за адресою: м. Павлоград,  вул. Інтернаціональна, 28.

В листопаді 1986 року суд переїхав на вул. Шевченка, 138, де  і знаходився до 1991 року.

  м. Павлоград, вул. Радянська, 51

 Указом Президента України № 328/2004 від 15.03. 2004р. «Про внесення змін до мережі та кількісного складу суддів місцевих судів» були ліквідовані Павлоградський міський та Павлоградський районний суди і утворено Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області.

14. 07. 2004 року Указом Президента України № 791/2004 «Про призначення голів місцевих міськрайонних загальних судів» призначено головою новоутвореного Павлоградського міськрайонного суду Грищенка Петра Олексійовича.

На той час за штатним розписом в Павлоградському міськрайонному суді передбачено 16 посад суддів. Суд працював в наступному складі: Грищенко П. О., Литвиненко В. М., Боженко Л. В., Самоткан Н. Г., Тимченко С. О., Дадим Ю. М., Мельник В. В., Щербина О. О.

Рішенням Ради Суддів України № 68 від 17. 07. 2009 р. «Про призначення голів та заступників голів місцевих судів» головою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області строком на п’ять років призначено Самоткан Наталію Григорівну.

Штатним розписом в Павлоградському міськрайонному суді передбачено 17 посад суддів. Суд працював в наступному складі: Грищенко П. О., Литвиненко В. М., Боженко Л. В., Самоткан Н. Г., Тимченко С. О., Дадим Ю. М., Мельник В. В., Щербина О. О., Головін В. О., Олефіренко Н. А., Чередниченко В. Є., Токар Н. В., Бондаренко В. М., Сторожук С. М., Круговий О. О., Болдирєва У. М., Юдіна С. Г.

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області є одним з найчисельніших судів України. Кількість штатних посад складає 77,5 одиниць, з них – 17 посад суддів та 60,5 одиниць працівників апарату суду.

Так, за 2001 рік до Павлоградського міськрайонного суду надійшло близько 16000 цивільних справ, 862 кримінальні справи, 5446 справ про адміністративні правопорушення. Архів суду налічує більше 30 000 справ, щоденно суд відвідують близько 200 громадян.

Поняття «суд» включає безліч характеристик. У першу чергу це високий професіоналізм суддів, поважне ставлення працівників суду до осіб, які беруть участь у справі, незалежність і непідкупність суддів, а тому головним в роботі суду є умови, в яких працюють судді та апарат суду.

Це відповідне приміщення суду, спеціально обладнаний ізолятор для утримання обвинувачених у кримінальних справах.

Вхід до конвою в будівлі суду

 Також необхідна кількість залів судових засідань, організаційно-технічна оснащеність суду комп’ютерами, засобами для технічної фіксації судового процесу, канцелярськими приладами тощо.

І на сьогоднішній день ми впевнено можемо сказати про те, що працюємо в гідних умовах.

За 2010-2011 роки повністю відремонтовані зали судових засідань для розгляду  цивільних справ та частково для кримінальних справ.

Зал судових засідань для розгляду цивільних справ

Зал судових засідань для розгляду цивільних справ

Зал судових засідань для розгляду кримінальних справ.

Замінені більше 50% вікон і робота по їх заміні продовжується і надалі

Проведено ремонт в кабінетах І-го поверху, а саме: канцелярії, архіву, кабінет старшого секретаря. Частково проведено ремонт кабінетів на 4-му поверсі.

Коридори 1, 2, 3-го поверхів

Місця для очікування відвідувачів

Сходовий проліт

Нещодавно закінчився ремонт коридору 4-го поверху

Спецпідрозділ судової міліції «Грифон»

Довідку підготовлено та складено 28.02.2012 керівником апарату Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області Макаревич Світланою Вікторівною